Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Згідно із ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду. Як зазначено у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, судові процедури повинні бути справедливими, так як особа безпідставно не може бути позбавлена конституційного права на апеляційне оскарження рішення суду
Відповідно до повноважень, передбачених статтею 27 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та на виконання закріпленого Конституцією України обов’язку щодо здійснення судочинства, у 2020 році судовою палатою з розгляду цивільних справ Сумського апеляційного суду виконаний значний обсяг роботи, спрямованої на забезпечення своєчасного та якісного вирішення цивільних справ, захист порушених прав фізичних і юридичних осіб, інтересів держави, для підвищення авторитету судової влади, забезпечення єдності судової практики та виконання, передбачених законом інших завдань у сфері цивільного законодавства.
Працюючи в умовах неповного укомплектування суддівського корпусу апеляційного суду, в основному, забезпечено якісний розгляд судових справ у межах розумних строків.
У 2020 році на розгляд до судової палати з розгляду цивільних справ надійшло 2 498 справ та матеріалів цивільного провадження, з яких:
1 976 апеляційних скарг на рішення ухвалені судами першої інстанції ; 386 апеляційних скарг на ухвали судів першої інстанції ;
3 заяви про перегляд рішення за нововиявленими або виключними обставинами;
14 подань про визначення підсудності;
16 заяв про відвід судді;
103 заяви про виправлення описок та очевидних арифметичних помилок у судовому рішення, роз’яснення судового рішення, ухвалення додаткового судового рішення та повернення судового збору.
У порівняння, у 2019 році надійшло 5243 справ та матеріалів цивільного провадження, що свідчить про те, що динаміка надходження справ та матеріалів зменшилася (на 48%).
Усього ж у звітному періоді на розгляді у колегії суддів з розгляду цивільних справ перебувало 2 737 справ та матеріалів, з яких 239 справ та матеріалів склав залишок нерозглянутих справ та матеріалів за 2019 рік.
З указаної кількості справ судова палата розглянула 2518 справ, що на 46% менше ніж у 2019 році (5458 справ та матеріалів).
Таким чином, показник ефективності судочинства (питома вага розглянутих справ по відношенню до тих апеляційних скарг, що перебували в провадженні) становив 92%, тоді як у 2019 році цей показник становив 95 %.
Серед розглянутих справ вирішено по суті 1427 апеляційних скарг, що на 31 % менше ніж у 2019 році, в якому було розглянуто 2066 апеляційних скарг.
Крім того, відповідно до даних статистичної звітності у звітному періоді по 51 справі судовою палатою постановлено ухвали про відмову у відкритті апеляційного провадження, 876 апеляційних скарг було повернуто, з них 6 - у зв’язку з відкликанням заявником апеляційної скарги, у 28 справі закрито апеляційне провадження, у тому числі по 14 – у зв’язку з прийняттям відмови від апеляційної скарги.
На кінець 2020 року залишилося нерозглянутих 219 апеляційних скарг, що становить 8% від тих, що перебували в провадженні, а для порівняння у 2019 році - 239 справ, що становило 4% від загальної кількості справ.
Відносно суддів-доповідачів навантаження (справи, що перебували на розгляді) розподілилося наступним чином: 492 справи – Криворотенко В.І.; 449 справ – Кононенко О.Ю.; 442 справи – Ткачук С.С.; 419 справ – Собина О.І.; 402 справи – Левченко Т.А.; 340 справ – Хвостик С.Г. (перебував в штаті суду до 17 листопада 2020 року); 193 справи – Орлов І.В. (перебував в штаті суду до 13 червня 2020 року).
Порівнюючи ці дані з 2019 роком, то навантаження по суддям виглядало наступним чином: Кононенко О.Ю. – 975; Криворотенко В.І. – 879; Левченко Т.А. – 930; Орлов І.В. – 476; Собина О.І. – 825; Ткачук С.С. 704; Хвостик С.Г. – 917.
Отже, у звітному періоді в середньому в одного суддю-доповідача на розгляді перебувало 440,8 справ та матеріалів або 36,7 – в місяць, а в 2019 році ці показники становили – 814 справ в рік або 67,8 в місяць.
У 2020 році судді судової палати мають наступні показники розгляду по суті справ та матеріалів:
Кононенко О.Ю. – 212 справ, з яких 186 розглянуто апеляційних скарг по суті, у 6 справах апеляційне провадження закрите, 3 подання про визначення підсудності, 1 заява про відвід судді, 16 заяв про виправлення описок, очевидних арифметичних помилок, роз’яснення рішення суду, тощо;
Криворотенко В.І. – 305 справ, з яких 275 розглянуто апеляційних скарг по суті, у 3 справах закрито апеляційні провадження, 2 подання про визначення підсудності, 3 заяви про відвід судді, 22 заяви про виправлення описок, очевидних арифметичних помилок, роз’яснення рішення суду, тощо;
Левченко Т.А. – 263 справи, з яких 239 розглянуто апеляційних скарг по суті, у 6 справах закрито апеляційні провадження, 4 подання про визначення підсудності, 4 заяви про відвід судді, 10 заяв про виправлення описок, очевидних арифметичних помилок, роз’яснення рішення суду, тощо;
Орлов І.В. – 149 справ, з яких 134 розглянуто апеляційних скарг по суті, у 3 справах закрито апеляційне провадження, 1 заява про перегляд рішення за нововиявленими або виключними обставинами, 11 заяв про виправлення описок, очевидних арифметичних помилок, роз’яснення рішення суду, тощо;
Собина О.І. – 218 справ, з яких 197 розглянуто апеляційних скарг по суті, у 4 справах закрито апеляційне провадження, 2 подання про визначення підсудності, 5 заяв про відвід судді, 10 заяв про виправлення описок, очевидних арифметичних помилок, роз’яснення рішення суду, тощо;
Ткачук С.С. – 254 справи, з яких 223 розглянуто апеляційних скарг по суті, у 5 справах закрито апеляційне провадження, 1 заява про перегляд рішення за нововиявленими або виключними обставинами, 1 подання про визначення підсудності, 2 заяви про відвід судді, 22 заяви про виправлення описок, очевидних арифметичних помилок, роз’яснення рішення суду, тощо;
Хвостик С.Г. – 190 справ, з яких 173 розглянуто апеляційних скарг по суті, у 1 справі закрито апеляційне провадження, 1 заява про перегляд рішення за нововиявленими або виключними обставинами, 2 подання про визначення підсудності, 1 заява про відвід судді, 12 заяв про виправлення описок, очевидних арифметичних помилок, роз’яснення рішення суду, тощо.
Таким чином, у звітному періоді середньомісячний показник розглянутих по суті справ та матеріалів на одного фактично працюючого суддю судової становить 21,75 справ та порівняно з минулим роком дещо зменшилося (24,9 справ і матеріалів).
Виходячи з того, що за середньоарифметичним визначенням на кожного суддю, який працював весь звітний період, припадало 224 розглянутих по суті апеляційних скарг, а також те, що у 2020 році був 251 робочий день, то таке навантаження (майже 1 справа на 1 робочий день) було досить великим та потребувало значних зусиль для належного вивчення, розгляду та оформлення справ.
Найчастіше судовою палатою з розгляду цивільних справ у 2020 році здійснювався захист порушених прав фізичних, юридичних осіб та інтересів держави у таких категоріях цивільних справ:
Відповідно даних судової статистики, із 2 601 апеляційних скарг, що перебували на розгляді у судової палати з розгляду цивільних справ: 2180 апеляційних скарги на рішення, з них 131 на заочне рішення, та 421 апеляційна скарга на ухвали, у томі числі 28 – на ухвали про залишення позову (заяви) без розгляду; 23 – на ухвали про відмову у відкритті провадження у справі; 22 – на ухвали про закриття провадження по справі; 16- на ухвали про повернення заяви позивачеві (заявникові); 13- на ухвали про відмову у видачі судового наказу та 319 – це інші ухвали.
За наслідками апеляційного перегляду справ судовою палатою скасовано 324 рішення і 140 ухвал, змінено 155 рішень та 4 ухвали, а всього 623, що на 25,7% менше ніж у 2019 році (838 рішень і ухвал).
Питома вага змінених і скасованих судових рішень (623) в загальній кількості переглянутих по суті апеляційних скарг - 1455, дещо збільшилася в порівнянні з 2019 роком з 40% до 43%, тобто на 3%.
Щодо переглянутих по суті судових рішень, то частка скасованих рішень і ухвал ( 324 і 140 відповідно) склала 32,5% в той час як в 2019 році – 30,6%.
Разом з тим, частка скасованих і змінених рішень районних судів в апеляційному порядку, у порівнянні із загальною кількості розглянутих по суті справ та матеріалів цивільного судочинства судами області за 2020 рік, яких налічувалося 22 541, становить 2,8% (попередній рік 2,7%).
Співвідношення кількості оскаржених в апеляційному порядку судових рішень, без урахування відмови від апеляційних скарг та їх відкликання (2362 – 51 – 6=2305) до числа розглянутих по суті судами області справ та матеріалів цивільного судочинства у 2020 році становить 10,2% (16,7% - 2019 рік).
Таким чином, 20 236 або 89,8% судових рішень ухвалених судами області у цивільних справах за 2020 рік, що не оскаржувалися, тобто особи, яких вони стосувалися, вважали їх законними, обґрунтованими та справедливими.
Відповідно до наявної інформації у 2020 році Верховним Судом у касаційному порядку було скасовано 81 рішення судової палати та 8 судових рішень змінено, із них 13 ухвалено у 2017 році (13,5% від загальної кількості), 35 – у 2018 році (39,3% від загальної кількості), 29 – у 2019 році (32,6% від загальної кількості) та 13 – у 2020 році (14,6% від загальної кількості). У порівняння з 2019 роком, то ці показники становили: скасовано 106 судових рішень та 6 – змінено.
Найчастіше скасовувалися та змінювалися рішення ухвалені у таких категоріях справ:
22 судових рішень у справах, що виникли із договірних правовідносин ;
по 12 судових рішень справах щодо права власності та що виникли із земельних правовідносин;
10 судових рішень у справах про відшкодування шкоди;
9 судових рішень у трудових спорах;
6 судових рішень у справах, що виникли із сімейних правовідносин.
Основними причинами скасування рішень і ухвал у цивільних справах є зміна судової практики Верховним Судом, неналежна перевірка та оцінка доказів, доводів і заперечень сторін, не повне встановлення як судом першої інстанції, так і під час апеляційного перегляду судових рішень усіх фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права тощо.
З метою недопущення в майбутньому порушень, як матеріального, так повного дотримання норм процесуального закону під час здійснення правосуддя, необхідно більш детально зупинитись на дослідженні висновків Верховного суду.
Так, у звітному періоді Верховним Судом були скасовані 8 судових рішень, які були ухвалені у наслідок зміни судової практики сформованою Верховним Судом уже після вирішення справи апеляційним судом, а саме:
Дане рішення було мотивоване тим, що право кредитора нараховувати передбачені кредитним договором проценти припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред’явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України. У спірних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання. Такі правові висновки були викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі №444/9519/12, від 04 липня 2018 року в справі №310/11534/13-ц та від 31 жовтня 2018 року в справі №202/4494/16-ц, які ухвалені після постановлення оскаржуваного судового рішення;
При цьому, Верховний Суд посилався на правові висновки, викладені у постановах від 06 червня 2018 року у справі № 813/6392/15 (провадження № 11-285апп18), від 13 червня 2018 року у справі № 820/12122/15 (провадження № 11-517апп18), від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18), від 12 квітня 2018 року у справі № 820/11591/15-а (провадження № 1-239апп18) і від 03 жовтня 2018 року у справі № 805/100/16-а (провадження № 11-798апп18) у яких йдеться про те, що правовідносини між Фондом гарантування вкладів фізичних осіб і вкладником, який претендує на отримання гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми, складаються без участі банку-боржника та мають управлінський характер, а тому спір є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів;
При прийнятті даної постанови Верховний Суд вказував на те, що апеляційний суд не врахував правову позицію викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16, в якій йдеться про те, що належним способом захисту прав або інтересів позивача у цих правовідносинах є не скасування рішення суб’єкта реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (коригування). При цьому вказані вимоги можуть бути заявлені до осіб, на ім’я яких було зареєстровано право власності (постійного користування), оскільки предмет спору безпосередньо стосується їх прав та обов’язків;
Рішення було вмотивоване правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі №310/11024/15-ц, з приводу того, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному ст. 38 Закону України «Про іпотеку», можливо лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачали цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя або іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками;
Верховний Суд виходив із правових висновків, викладених Великою Палатою у постановах від 04 квітня 2018 року у справі №280/1539/15-ц, 25 квітня 2018 року у справі №360/1438/16-а, 05 травня 2020 року у справі №761/21898/16-ц, у яких йдеться про те, що спір в частині зобов’язання Фонду призначити страхові виплати відносяться до публічно-правових відносин, а тому підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства;
Верховний Суд посилався на те, що з моменту державної реєстрації СФГ «Вікторія» як юридичної особи за Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» право постійного користування земельною ділянкою, яка отримана для ведення такого господарства, перейшла до цього господарства, а тому не припинилося через смерть засновника та не може бути успадкованим спадкоємцями останнього. Такі правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/ 16-ц.
Також, у 29 справах Верховний Суд скасував судові рішення повністю або частково і ухвалив нові рішення, а саме :
Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 18 січня 2018 року, з яким погодився і суд апеляційної інстанції відхиляючи доводи апеляційної скарги, позов гр. Г. задоволено.
Скасовано накази філії Сумського обласного управління публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» від 06 та
12 червня 2017 року про звільнення гр. Г. із займаної посади завідувача сектору касових операцій ТВБВ № 10018/050 у зв’язку з втратою довір’я.
Поновлено гр. Г. на роботі на посаді завідувача сектору касових операцій ТВБВ № 10018/050 з 14 червня 2017 року та стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 15 червня
2017 року по 18 січня 2018 року включно у сумі 35 179,44 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звільнення позивача з роботи відбулось без законних на те підстав, а наявність на робочому місці готівкових коштів у тому числі і позивача, не є суттєвим порушенням, яке б стало підставою для звільнення. Роботодавець міг застосувати інше більш м’яке стягнення або застосувати попередження про недопустимість даних фактів на робочому місці.
Скасовуючи судові рішення у цій справі та ухвалюючи своє рішення Верховний Суд виходив з того, що суди попередніх інстанцій, установивши, що позивач зберігала на робочому місці власну готівку, на зміст Положення про ТВБВ №10018/050 філії Сумського обласного управління ПАТ «Ощадбанк», затвердженого постановою правління ПАТ «Ощадбанк» від 08 квітня 2016 року, уваги не звернули, не врахували, що позивач також несе відповідальність за порушення внутрішніх розпорядчих документів Ощадбанку (розділ 4 Посадової інструкції). Вказівка судів на те, що таке порушення є незначним, а тому не могло бути наслідком звільнення позивача, колегія суддів визнала помилковою, оскільки позивача було звільнено не за невиконання покладених на неї трудових обов’язків, а внаслідок вчинення дій, які дають відповідачу підстави для втрати до неї довір’я. У цьому разі положення пункту 2 статті 41 КЗпП України не передбачає настання для роботодавця негативних наслідків та врахування ступеня вини працівника.
Також, Верховний Суд не погодився з висновками судів про те, що до частини порушень позивачем трудових обов’язків сплив шестимісячний строк накладення дисциплінарного стягнення, так як вони суперечать роз’ясненням викладеним у п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», в якому йде мова про те, що при розгляді справ про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктами 2 і 3 статті 41 КЗпП України, судам слід враховувати, що розірвання трудового договору з цих підстав не є заходом дисциплінарного стягнення і тому вимоги статей 148, 149 КЗпП України про строк і порядок застосування дисциплінарних стягнень на ці випадки не поширюються;
Рішенням Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 05 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Сумського апеляційного суду від 06 травня 2019 року, у задоволенні позовних вимог гр. Б. відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що неточності у заповіті щодо найменування майна, яке передається у спадщину, за обставин цієї справи не можуть бути усунуті шляхом тлумачення заповіту відповідно до статей 213, 1256 ЦК України. Зі змісту заповіту гр. Б. від 02 серпня 2013 року, посвідченого секретарем виконкому сільської ради, вбачається, що поняття «земельний пай» у заповіті вживається лише один раз, що позбавляє можливості розтлумачити це поняття шляхом порівняння окремих частин заповіту зі змістом інших його частин. Також посилання в заповіті на земельний пай не містить жодних індивідуальних ознак, що давало б можливість ідентифікувати його з тими земельними ділянками, на які вказує позивач, як на волю заповідача, ураховуючи й ті обставини, що одна земельна ділянка, що належала спадкодавцю на праві власності, призначалась для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а інша – для ведення особистого селянського господарства.
Позивач, ставлячи питання про тлумачення заповіту шляхом вказівки про те, що воля заповідача була спрямована на передача йому (позивачу) земельного паю у вигляді вказаних земельних ділянок, фактично просить змінити зміст заповіту, що є неприпустимим, оскільки це може спотворити волю заповідача.
Проте, з вказаними висновками Верховний Суд не погодився, посилаючись на те, що відповідно до першого рівня тлумачення, зважаючи на загальноприйняте у сфері земельних правовідносин значення терміна «земельний пай» та встановлення судами, що внаслідок реалізації за життя свого права на земельну частку (пай) спадкодавець оформив право на дві земельні ділянки, можна дійти висновку, що спадкодавець розпорядився земельними ділянками на випадок своєї смерті, назвавши їх у заповіті як земельний пай.
Такого ж висновку дійшов касаційний суд і порівнюючи різні частини правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами спадкодавця, який він висловив при вчиненні правочину;
Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 10 серпня 2018 року позов СумДУ задоволено, визнано гр. Ч. такою, що втратила право користування житловим приміщенням – квартирою №14 у гуртожитку №4 по вул. Санаторній, 31 у м. Суми. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що гр. Ч. у березні 2016 року виїхала на постійне місце проживання за кордон та працевлаштувалася там, у зв’язку з цим спірна квартира припинила бути місцем її проживання, тому відповідно до ст.ст. 71, 72 ЖК УРСР гр. Ч. втратила право проживання у вищезазначеній квартирі і це є підставою для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Постановою Сумського апеляційного суду від 13 червня 2019 року вказане рішення суду було залишено без зміни.
Постановою Верховного Суду від 25 березня 2020 року вказані судові рішення по цій справі були скасовані та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову СумДУ відмовлено.
При цьому касаційний суд виходив з того, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин положення статей 71, 72 ЖК УРСР, встановивши, що відсутність відповідачки пов’язана з її працевлаштуванням за кордоном, не звернули уваги на те, що це є поважною причиною відсутності у спірному житловому приміщенні.
Також, на переконання колегії суддів, суди не врахували, що позивач не аргументував ні мету, яку він переслідував, подавши позов про визнання відповідача такою, що втратила право користування жилим приміщенням, ні співмірність такого визнання відповідній меті, а обґрунтування пропорційності Європейський суд з прав людини вважає обов’язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine», № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ, від 14 грудня 2017 року).
Посилаючись на те, що суди не встановили, що відповідач має інше постійне місце реєстрації та проживання, окрім спірного, не має заборгованості по його утриманню, у матеріалах справи відсутні докази виїзду гр. Ч. на постійне місце проживання за кордон, колегія суддів прийшла до висновку, що визнання відповідача такою, що втратила право користування спірним житлом покладе на останню надмірний тягар;
Рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 06 травня 2019 року, яке постановою Сумського апеляційного суду від 06 серпня 2019 року залишено без зміни, позов гр. Ч. задоволено частково, визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 02 жовтня 2017 року № 235/17, укладений між гр. Ч. і ПрАТ «Райз-Максимко» про передачу в оренду земельної ділянки площею 2,7705 га, кадастровий номер 5920380400:01:001:0124, строком на 10 років, стягнуто з ПрАТ «Райз-Максимко» на користь гр. Ч. судовий збір у сумі 1 408,00 грн і витрати за проведення експертизи у сумі 4 862,00 грн, у задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що після смерті батька позивача до неї у повному обсязі перейшли права та обов’язки орендодавця за умовами укладеного 23 вересня 2009 року договору № 62. Строк дії цього договору розпочався з моменту його державної реєстрації – 19 листопада 2012 року та закінчився через п’ять років, тобто 19 листопада 2017 року, про що ПрАТ «Райз-Максимко» було обізнано, однак під час дії договору укладено новий договір оренди землі від 02 жовтня 2017 року та фактично здійснено подвійну реєстрацію права оренди однієї і тієї земельної ділянки. Такі дії відповідача свідчать про порушення визначеного законом порядку укладення договорів оренди земельної ділянки, тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним.
Позивач підписала оспорюваний договір, однак неправомірні дії з укладення та державної реєстрації спірного правочину є підставою для визнання його недійсним. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено, оскільки визнання недійсним спірного договору оренди земельної ділянки є самостійною підставою для здійснення державним реєстратором скасування реєстрації цього договору, а порушення прав позивача саме державною реєстрацією є недоведеним.
Скасовуючи судові рішення в частині визнання недійсним договору оренди землі та відмовляючи у позову у цій частині, Верховний Суд у своїй постанові від 22 квітня 2020 року виходив з того, що правомірність дій сторін договору оренди землі, спрямованих на продовження договірних відносин щодо користування земельною ділянкою, що розпочинаються до закінчення строку дії попереднього договору, заснована, зокрема, на статті 33 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору), яка передбачає, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Узгодження питання щодо продовження договору оренди землі розпочинається не пізніше одного місяця до закінчення строку дії договору та відповідна угода укладається сторонами в місячний термін.
Щодо висновків судів про допущення з боку представників орендаря неправомірних дій з укладення і державної реєстрації вказаного договору, то їх колегія суддів визнала необґрунтованим, з огляду на те, що досліджені судами попередніх інстанцій письмові докази та висновок судової експертизи підтверджують свободу волевиявлення позивача (як правонаступника орендодавця за договором оренди землі від 23 вересня 2009 року) та відповідача (як орендаря за договором оренди землі від 23 вересня 2009 року) на досягнення домовленості про продовження між ними орендних відносин. Зазначена домовленість була оформлена належним чином;
При цьому, колегія суддів виходила з того, що оскільки від гр. М. не надходило клопотання про зменшення судових витрат за правничу допомогу адвоката, тому апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, зокрема, ч. 6 ст. 137 ЦПК України, та безпідставне зменшення заявленого стороною відповідачів до відшкодування розміру цих витрат;
Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 20 січня 2020 року, яке постановою Сумського апеляційного суд від 15 квітня 2020 року залишено без зміни, у задоволенні позову гр. Б. відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивовано тим, що під час укладення оспорюваного договору волевиявлення позивачки відповідало її внутрішній волі та було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування.
Місцевий суд вважав, що гр. Б. не діяла під впливом помилки і не вважала, що укладає договір довічного утримання, тобто не помилялась щодо правової природи вчинюваного нею правочину.
Суд першої інстанції зазначив, що Батіг Н. Т. на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним не довела на підставі належних і допустимих доказів, наявність обставин, які вказують на допущену нею помилку, а саме неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.
Верховний Суд не погодившись із вказаними висновками попередніх судів у свої постанові від 01 жовтня 2020 року вказував на те, що наявність чи відсутність помилки – неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Проте, при вирішенні спору, судами не було взято до уваги посилання гр. Б., що вона, будучи особою похилого віку, за станом здоров'я дійсно потребувала стороннього догляду, тому, укладаючи оспорюваний договір, помилилася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між сторонами.
Крім того, у матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про наявність у позивача іншого нерухомого майна, а показаннями сторін та свідків підтверджується її місце проживання у спірному майні. Відтак, вказане свідчить про відсутність фактичної передачі обдарованому дарунку за оспорюваним договором дарування.
У 2020 році за наслідками касаційного перегляду по 16 справах були залишені без змін рішення місцевих судів, які були помилково скасовані колегіями суддів судової палати, а саме:
Натомість апеляційний суд, скасовуючи законне рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, усупереч вимогам ст.ст. 367, 382 ЦПК України, переоцінив наявні у справі докази, без витребування нових, не навів належних доказів на спростування висновків суду першої інстанції;
Верховний Суд, скасовуючи вказане рішення, зазначив, що апеляційний суд не взяв до уваги те, що Сумська ОДА наділена правом щодо здійснення контролю за землями лісогосподарського призначення, які є державною власністю, незалежно від передачі їх у постійне користування. Встановлено також, що прокурором було виконано вимоги законодавства щодо обґрунтованості звернення до суду із цим позовом в інтересах держави й здійснено відповідне повідомлення суб’єкта владних повноважень;
Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив із того, що передача земельних ділянок державної та комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам за відсутності затвердженого плану зонування або детального плану території, починаючи з 01 січня 2014 року забороняється.
Проте, з такими висновками Верховний Суд не погодився, посилаючись на те, що втручання держави у право відповідача на мирне володіння майном - спірною земельною ділянкою, зважаючи на тривале добросовісне користування земельною ділянкою відповідачем, який протиправних дій для заволодіння земельною ділянкою у певному розмірі не вчиняв, має ознаки непропорційного втручання у право відповідача на мирне володіння майном.
Позбавлення відповідача права власності на земельну ділянку фактично не переслідує державного чи суспільного інтересу, оскільки з володіння відповідача вона не вибуває, а лише призведе до необхідності повторного проходження процедури набуття у власність не з вини відповідача, а внаслідок недбальства державних органів.
У цій справі суд апеляційної інстанції не дотримався принципу справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини;
Верховний суд своє рішення мотивував тим, що відмовляючи у задоволенні позову гр. Б., суд апеляційної інстанції не врахував, що останній є власником спірного автомобіля, а діями відповідачів його право порушується. В судовому засіданні не доведено добросовісності володіння гр. Р., спірним майном, яке утримується ним без достатньої правової підстави. Тому позивач має право на захист свого порушеного права і його дії не суперечать закону, а витребування вказаного майна, що зроблено судом першої інстанції, є пропорційною мірою, направленою на захист права власності у цій конкретній справі;
За обставин недоведеності свідомого нехтування відповідачкою своїми батьківськими обов’язками, враховуючи бажання дітей жити в родині та їх ставлення до матері, позицію відповідачки, яка заперечує проти позову і підтримує зв'язок з дітьми, які у неї на цей час відібрані, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для застосування крайньої міри – позбавлення батьківських прав.
Також, Верховним Судом було скасовано 13 рішень колегій суддів судової палати з направленням справ на новий апеляційний розгляд.
Як приклад, можна вказати такі справи:
Дана справа була розглянута судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Позивач неодноразово зверталася до місцевого суду з клопотанням про розгляд справи за її участі, які були залишені судом без задоволення.
Верховний Суд не погодився з висновками апеляційного суду про те, що відмова суду першої інстанції у задоволенні клопотання про розгляд справи з викликом сторін відповідає нормам процесуального права, з огляду на те, що предметом спору є не лише стягнення грошової суми, а й вимога про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на роботі. Допущене судом першої інстанції порушення, у відповідності до приписів п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України є обов’язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.
Постановою Апеляційного суду Сумської області від 02 травня 2018 року закрито провадження по справі з тих підстав, що спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Проте, Верховний Суд визнав такі висновки помилковими, так як вимога про скасування наказу стосується трудових відносин з працівником, трудова діяльність якого не пов’язана з проходженням публічної служби, а тому має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.
У решті випадків підставою для скасування рішень апеляційного суду та передання справ на повторний апеляційний розгляд стало неповне з’ясування судом апеляційної інстанції обставин справи, що мають значення для справи.
Крім того, у 2020 році по 9 справах Верховним Судом скасовано як рішення апеляційного суду, так і рішення суду першої інстанції, з направленням справ на повторний розгляд до суду першої інстанції.
Основними причинами прийняття касаційним судом таких рішень стало не встановлення судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи, від яких залежить правильне вирішення справи, не перевірено належним чином доводи сторін і надані на їх підтвердження докази та не встановлення складу учасників справи.
Верховним Судом були скасовані 7 ухвал, постановлених суддями судової палати, з підстав порушення норм процесуального права, зокрема:
Скасовуючи цю ухвалу Верховний Суд вказав на те, що апеляційним судом, в порушення вимог ч. 3 ст. 297 ЦПК України, не надавався строк для звернення до суду з клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження та з цих підстав без руху не залишалася, у зв’язку з чим апеляційний суд не дотримався процедури вирішення питання щодо поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.
Верховний Суд зазначив, що апеляційним судом були допущені порушення норм процесуального права та загальні засади судочинства стосовно права особи на звернення до суду й обґрунтованості судового рішення, у зв’язку з чим дійшов передчасного висновку про визнання апеляційної скарги неподаною, оскільки позивачем заявлено клопотання про звільнення його від сплати судового збору, з посиланням на те, що він має скрутне майнове становище, на підтвердження чого надав докази.
Верховний Суд скасовую ухвалу вказав на те, що апеляційний суд безпідставно поклав на позивача, який звернувся до суду з позовом про захист прав споживача, обов’язок сплати судового збору за подання апеляційної скарги, так як ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживача» від його сплати він звільнений.
Верховний Суд критично оцінив мотиви щодо визнання неподаною та повернення апеляційної скарги, в яких суд посилається на отримання апелянтом 20 липня 2019 року ухвали суду від 29 липня 2019 року, оскільки на момент постановлення оскарженої ухвали позивач не міг отримати ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху та виконати її.
Верховний Суд з такими висновками суддів апеляційного суду не погодився, так як в порушення норм ч. 5 ст. 272 ЦПК України, матеріали справи не містять доказів направлення позивачу копії оскарженого судового рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення та повернення такого повідомлення про вручення.
З огляду на заявлене позивачем клопотання про поновлення строків на апеляційне оскарження та зазначення причин, які перешкоджали їй звернутися з апеляційною скаргою у строки, визначені ч. 1 ст. 354 ЦПК України, а також характер спірних відносин - соціальний захист дитини, касаційний суд визнав вказану ухвалу апеляційного суду незаконною та необґрунтованою.
Також, протягом звітного періоду по 7 справах Верховним Судом змінено рішення судів першої та апеляційної інстанції в мотивувальній частині, а по 1 справі – в частині присудженого до стягнення апеляційним судом розміру витрат на професійну правничу допомогу.
3. Строки розгляду апеляційних проваджень.
Особливість 2020 року полягала в тому, що 11 березня 2020 року Постановою Кабінету Міністрів України №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVID -19» через спалах у світі коронавірусу з 12 березня 2020 року на території України запроваджено карантин, у зв’язку з чим Радою суддів України було рекомендовано встановити особливий режим роботи судів України, що у свою чергу вплинуло на тривалість строків розгляду апеляційних проваджень протягом звітного періоду.
02 квітня 2020 року набрав чинності Закон України від 30 березня 2020 року за №540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантів у зв’язку з поширенням короно вірусної хвороби (СОVID -19), яким розділ ХІІ «Прикінцеві положення» ЦПК України доповнено пунктом 3, яким продовжено на строк дії карантину, в тому числі строки визначені, ст. 371 ЦПК України. Дана норма діяла по 16 липня 2020 року.
Виходячи з даних статистичного звіту, з урахуванням положень п. 3 розділу ХІІ Прикінцеві положення ЦПК України, в редакції яка діяла з 02 квітня 2020 року по 16 липня 2020 року включно, поза визначених ч. 1 ст. 371 ЦПК України строків, без його продовження і термінів зупинення проваджень, судовою палатою було розглянуто 63 апеляційних проведень, що становить 4,4% від загальної кількості переглянутих по суті справ.
Слід звернути увагу і на те, що суддею судової палати Кононенко О.Ю. протягом 2020 року всі апеляційні провадження були розглянуті з дотриманням положень ст. 371 ЦПК України.
Проведеним аналізом було встановлено, що дійсно не завжди були дотримані визначені строки розгляду апеляційних скарг на рішення судів першої інстанції, проте такі порушення є незначними, а саме в переважній більшості від 3-х до 5-ти днів, і були викликані поважними причинами, такими як: клопотання учасників процесу про відкладення розгляду справи, з причин, які були визнані колегією суддів поважними, необхідність витребування додаткових доказів по справі, неналежного сповіщення учасників процесу про час та місце розгляду справи, призначення експертиз за клопотанням сторін, а також перебування суддів на лікарняному та самоізоляції.
Крім здійснення правосуддя, суддями судової палати з розгляду цивільних справ вивчалась та узагальнювалась судова практика, надавалась методична допомога місцевим судам.
З метою забезпечення єдності судової практики та підвищення рівня ефективності правосуддя, секретарем судової палати з розгляду цивільних справ Хвостиком С.Г. протягом 2020 року було проведено аналіз здійснення роботи судової палати у цивільних справах Сумського апеляційного суду за 2019 рік та аналіз стану здійснення цивільного судочинства загальними судами Сумської області у 2019 році.
Вказані аналізи були обговорені на нарадах суддів судової палати у цивільних справах, доповідались на зборах суддів Сумського апеляційного суду, частина з них була розміщена на офіційному веб-сайті суду.
Висновки та пропозиції.
Проведений аналіз дає підстави вважати, що судді судової палати з розгляду цивільних справ, працюючи у 2020 році в основному забезпечили своєчасний і якісний розгляд справ цивільного судочинства, виправляли і скасовували помилкові судові рішення місцевих судів, приділяли значну увагу питанням підвищення рівня правосуддя і професіоналізму суддів, а також належним чином здійснювали інші повноваження, передбачені законом.
Однак, неповне укомплектування суддівського корпусу апеляційного суду, а також зменшення кількості працюючих суддів у звітному періоді, у зв’язку з закінченням строків відрядження судді Орлова І.В. та відставка судді Хвостика С.Г., призвело до надмірного навантаження на суддів, і як наслідок, до порушення строків розгляду справ.
Поряд з цим, суддям необхідно більш відповідально відноситися до вивчення справ та організації їх розгляду з неухильним додержанням норм процесуального права, постійно працювати над вивченням законодавства і судової практики щодо вирішення конкретних категорії справ, що є запорукою успішного вирішення визначеного законодавством завдань цивільного судочинства.
_03_03.png)
